вівторок, 16 серпня 2016 р.

Керівництво УПЦ МП поклоняється Москві. Проте церковні інтелектуали за Помісну Церкву

Попри малоросійськість нинішнього керівництва УПЦ МП підстави для оптимізму є. Я не хочу обманювати ані себе, ані читача у тому, що більшість вірян УПЦ МП за автокефалію. Це не так. Але не думаю, що у боротьбі за автокефалію погоду робитиме більшість. Бо більшість - переважно літні жінки, поводиться, орієнтуючись лише на своїх парафіяльних священиків.
Автор: Лана Самохвалова, спеціально для Текстів
В середу 17 серпня у Києво-Печерській Лаврі відбудеться свято — друга річниця інтронізації (посадження на митрополичий престол) предстоятеля УПЦ МП блаженнішого митрополита Онуфрія. Він почує багато вітань від кліру, а для нас це привід для роздумів та маленьких підсумуків двохрічного церковного періоду.
Писати про церкву завжди непросто. Тому що церква - це людське море. У нього приходить безліч хороших і поганих почуттів, пристрастей та забобонів, свіжих болів і загоєних ран, у ній різної глибини та пропорцій молитва сусідствує з обрядовістю, в ній очікування та вдячність, простягнуті у проханні руки і глибокі каяття, в кожної краплини цього моря майже завжди є віра.


По центру митрополит Онуфрій
Віра або як озаріння, або як чітке дитяче знання. Ніколи не думала, що мені, фактичній краплині цього моря, доведеться порівнювати та протиставляти вірян та церковне керівництво. Так само ніколи не думала, що бачитиму, як церковні очільники протиставлятимуть себе державі.
Два років поспіль, після смерті Блаженнішого Володимира, Майдану та протягом війни крок за кроком я відстежую дії єпископату (на світській мові – генералітет) церкви УПЦ МП . Бо всі два роки точно відчуваю, що наше церковне море штормить й жодної надії на штиль навіть не проглядається.

УПЦ МП і війна. Позиція розмита

Зі смертю Блаженнішого Володимира закінчилася «золота» доба УПЦ МП, а нові керманичі крок за кроком її втягували у повноцінну церковну кризу. Кризу власної ідентичності, кризу взаємин із державою, кризу довіри власних вірян. Еліти УПЦ МП не навчилися розуміти, що кожен їхній крок, кожне слово розглядається суспільством під мікроскопом.
З чого це почалася криза? Напевно, війна витіснила би з пам’яті суспільства той факт, що МП була церквою у фаворі Януковича, так само, як витіснила би її аморфну позицію під час Революції гідності. Але саме війна та окупація лише підсилили роздратування суспільства та вірних церквою УПЦ МП.
«УПЦ МП дала на Донбасі священиків-зрадників, вона має якось вибачитися перед державою та паствою», - ділилися я думками з одним митрополитом УПЦ МП. Він заперечував, що зрадників давали в правоохоронні структури і спеціальні органи, мовляв, так розвивався (точніше деградував) цей край.
Але я і сьогодні думаю, що таки мала рацію. Бо колективна пам’ять відмежовується від аргументів, що на Донбасі зраджували не всі, що там були і залишаються жити чудові священики, а втім зберігає історії, як на окупованих територіях священики могли бити полонених українських військових хрестом, аж поки хрест не ламався на голові, а полоненому зашивали голову. Є реальні військові, які розповідають, як українські священики підтримували сепаратистів.
Кілька з них переїхало до Москви, де продовжує поливати брудом Україну. Серед емігрантів, які діяли на користь агресора, є й представники Одеської єпархії, очолюваної найбільш прокремлівським митрополитом Агафангелом.
Були випадки, коли відмовлялися відспівувати українських загиблих.


За два роки ситуація змінилася. На офіційних ресурсах УПЦ МП міститься інформація про матеріальну допомогу і духовну опіку воїнів АТО, про допомогу вдовам та про літні табори для дітей загиблих.
Більше того, священик, який одягнув на 9 травня георгієвську стрічку, був заборонений у служінні. Тобто, його позбавили права здійснювати таїнства, по-світськи це, як “позбавити ліцензії”.
Отже, після двох років війни церква бодай обережно почала себе ототожнювати з українським військом, але оця пам'ять про недобру славу та історії про кліриків-сепаратистів таки зберігається й передається. Чому? Бо ніби не проявляючи відкритої ворожості до влади та армії, офіційне керівництво УПЦ МП продовжує діяти в образі “церкви держави- агресора.”

Відтік прихожан

У те, що церкву УПЦ МП почнуть залишати прихожани було очевидним. Віряни УПЦ МП - люди із різним больовим порогом та здатністю до навіювань.
Одні “прощали” своїм настоятелям те, що вони на літургіях поминали патріарха Кирила, але не могли вибачити проросійських проповідей та, покидаючи парафію, шукали проукраїнських священиків у лоні тої ж УПЦ МП. Всі вони - кандидати номер на один на перехід до Київського патріархату.
Інші казали, що не здатні сповідатися у священика, який хоч і непоганий, але завжди радить не засуджувати Кирила.
У людей із знанням церковнослов'янської мови відторгення викликало і те, що на літургії в храмах УПЦ Московського патріархату читалась молитва проти “междуусобная брані” (фактично проти громадянської війни), хоча на час війни є інша молитва “проти нашествія іноплємєнних” (проти агресора).
Треті, зібравшись у групу категорично змінювали курс та переходили в УПЦ КП, навіть вибиваючи у наскрізь промосковській Одеській єпархії землю на храм УПЦ КП.
Четверті покидали МП, забравши свій обов'язковий щомісячний внесок середнього підприємця на утримання якогось з монастирів. Особисто спілкувалася з представниками всіх чотирьох груп людей.
Масовий національний підйом, патріотична мобілізація перед сотнями тисяч людей поставили питання церковної юрисдикції та адміністративного центру.


На сьогоднішній день є 110 парафій, які вважаються спірними, тобто де громади УПЦ МП заявили про перехід до Київського патріархату. При цьому митрополія продовжує наполягати на тому, що якщо тут залишається бодай одна людина (сам священик), який хоче бути в МП, то релігійна громада не має права на перехід.
110 парафій - офіційна цифра Держкомрелігій, втім кількість людей, які перейшли без оголошень, без претензій на храмове приміщення значно більше. Те, що симпатії суспільства на боці Київського патріархату (в якій бачать базис для створення Єдиної помісної церкви) підтверджують різні соціологічні заміри.
Чи є ця цифра реальною? Чесно кажучи, я довгий час сумнівалася, вважаючи, що її диктує симпатія соціологічних центрів. Адже інтегрально УПЦ МП більше за УПЦ КП (13 тисяч парафій проти 5 тисяч).
Сумнівалася до останніх Хресних Ходів, які провели обидві конфесії. На мій погляд, якщо не робити реверансів та компліментів, плюс-мінус обидві ходи мали однакову чисельність учасників (близько тридцяти тисяч).
Але це при тому, що УПЦ МП зобов'язала єпископів та благочинних (благочинний, священик який є старшим над десятками парафій, така середня ланка керівница в ієрархії - автор) забезпечити явку, а УПЦ КП запрошувала через Фейсбук та смс-розсилку й не чинила жодного тиску.
Коли ж я спостерігала за учасниками ходи, я побачила що у Ході КП був присутній чи не весь соціальний спектр: волонтери, комбати, кадрові військові, журналісти (як учасники, а не спостерігачі), народні депутати різних фракцій.
Зауважила, що можливо не всі вони ходять до церкви щонеділі, але вони відгукнулися просто на Фейсбук-запрошення та саме у цій церкві вони присутні на свята.
Натомість у ході МП брали участь переважно літні жінки, клірики цієї церкви, а на чолі колони - нардепи Опоблоку. У порівнянні числа віруючих церков є щось дріб'язкове, і я ніколи цього не любила. По великому рахунку, ми всі, КП та МП, і прихильники повного уходу від Москви, і літні помірковані старенькі, і беззастережні виконавці церковного уставу і поки що епізодичні захожани храмів — ми всі діти однієї Православної церкви України.
Втім, моду оперувати та вихвалятися цифрами завели саме нові керманичі УПЦ МП. Але, повертаючись до питання, чому тоді перехід церковних громад не став масовим і не обліковується тисячами. Церква — консервативна структура, тут самі переходи - це серйозний крок, на нього важко зважитися і священику, і громаді. Але після перших, до речі, безпроблемних переходів керівництво УПЦ МП почало діяти.

“Гонєнія” - ознака проросійськості

Причому дії полягали не у створенні спільних конфліктних комісій КП та МП, не у дружній братській розмові з УПЦ КП, не у залученні Української держави, як посередника.
Дії полягали у створенні максимально негативного піар-ефекту від кожної спроби переходу громади, а далі нагнітання істерії про “церкву-мученицю” та безкінечні скарги у міжнародні організації. Ось ще приклад.
Ті кілька рядків звіту показує, що церковне начальство - таки виконує свою роль учасниці гібридної війни, але не на українському боці.
Замість діалогу і держава, і УПЦ КП, і вірні бачать блокування будь-якої комунікації та цілеспрямоване створення образу церкви-мучениці для міжнародного вжитку. Наприклад, пропозицію служити в храмі одного села по черзі спочатку — частина громади УПЦ МП, потім — частина КП митрополія заборонила спеціальним листом.
Більше того, митрополія МП присилає на конфліктні парафії людей з інших приходів, розігруючи вистави “а-ля гонєнія” та створюючи масовість і провокуючи бійки. Батюшки УПЦ МП розповідали мені, що керівництво МП робить зауваження при взаємному мирному спілкуванні з братами УПЦ КП у соцмережах.
І вже не кажу про те, що на ресурси, якими так ніжно опікується УПЦ МП, повернулася ворожа до Київського патріархату лексика. І у цій ворожості не тільки страх до церкви-конкурентнки. Зрештою, Київський патріархат завжди підкреслював, що у випадку об'єднання кожен лишається зі своєю паствою, зі своїми парафіями.
На жаль, ситуація виглядає так, що категоричне несприйняття Київського патріархату та повної незалежності від Москви диктується, як самою Моспатріархією, так і безпосереднім спонсором УПЦ МП Вадимом Новінським. Гадаємо, що він не єдиний жертводавець, бо з'явилися медіа-ресурси й не чисельні структури, так звані “спілки”, які так само називають прагнення до Помісної, тобто незалежної Церкви називають “розколом”.

Смотрящіє над УПЦ МП

В останньому інтерв'ю митрополит УПЦ МП Олександр Драбинко, який завжди вважався лідером проукраїнської партії у єпископаті УПЦ МП, розповів деталі взаємодії останніх церковних спонсорів церкви, назвавши їх обер-прокурорами.
У найбільш ганебному періоді Російської православної Церкви, коли її підминав під себе Петро Перший, він призначив над Синодом (вищим церковним органом - автор) “государеве око" - обер-прокурора. Це було досить принизливо для церкви — мати світського “смотрящого”. Тож Драбинко, говорячи про Вадима Новінського та спонсорів-попередників, назвав їх “обер-прокурорами”.
Таким чином, він дає зрозуміти, що ера “смотрящих” або “государевого ока” (відомо, якого “государя”) не завершилася. Але якщо при Блаженнішому Володимирі вектор церкви визначав він і Синод не міг йти проти його волі, то сьогодні ми бачимо повну гармонію членів Синоду та смотрящого.
З членами Синоду у нас також не склалося. За два роки у церковному словожитку з'явився вислів “кремлівське лобі УПЦ МП”. А на сьогодні церковний Синод УПЦ МП- це (на погляд автора) просто п'ятеро з восьми людей в силу різних причин віддані Москві.
Взагалі “генералітет” церкви - це близько 70 єпископів. Дехто має свою кафедру, дехто не має, дехто перебуває на покої. На мій погляд, на всіх них можна впливати, з усіма можна працювати.
Але біда в тому, що і вплив обер-прокурорів переоцінити неможливо. Як зауважив митрополит Олександр Драбинко, буває лягає спати людина з однієї думкою про автокефалію, а просинається із протилежною.
Ну чомусь не прийняв блаженніший митрополит Онуфрій пропозицію Константинопольського патріарха Варфоломія перед Всеправославним собором поїхати разом до Кападокії.
Кападокія - християнська перлина Туреччини, а святійший Варфоломій запросив туди Онуфрія разом з головою Англіканської церкви, тобто як самостійного предстоятеля. Це був надзвичайний знак поваги та тонкий вияв церковної дипломатії: його запрошували як рівного керівника церкви. Втім блаженніший Онуфрій відмовився, аби не псувати стосунки з патріархом московським Кирилом (замість нього поїхали нижчі рангом церковні чиновники).
За моїми даними, телефонні розмови митрополита Київського та патріарха Московського Кирила до недавнього часу відбувалися значно частіше, ніж раз на місяць.
Але, зрештою, це право блаженнішого Онуфрія почуватися підданим Москви та керманичем Української церкви, яка за участі керуючого справами Антонія перетворюється на найбільш лояльну єпархію Російської православної церкви.
Це їхнє право - будувати відносини в трикутнику УПЦ МП — РПЦ — Константинополь, хоча вони обирають господарів без врахування думки вірян та історичних реалій. Але значно гірше для церкви, коли церковні господарі УПЦ МП будують їм абсолютно конфліктну модель відносин із власною державою.
Із здивуванням спостерігаю, як церква дозволяє собі кидати виклик Україні. Ну хтось напоумив синодальний інформаційно-просвітницький відділ УПЦ МП перед Хресною Ходою обвинуватити третю людину в державі - спікера парламента Андрія Парубія, що він хоче заборонити українцями молитися за мир.
Можливо, цей самий хтось порадив блаженнішому Онуфрію, почувши про звернення парламенту до святійшого Варфоломія про автокефалію, заявити, що це є “прямим порушенням статусу відносин Держави і Церкви”.
Не знаємо, хто переконав Блаженнішого Онуфрія виступити саме так, але цього ж вечора на підвідомчому каналі Вадим Новінський твердив про неприпустимість такого звернення. На очах пастви, дипломатів, влади предстоятель колись потужної церкви поводиться, як сільський священник на балансі у Москви. Який закон порушила Рада, звернувшись до Вселенського? Чому вона не має на це право?
Я довго думала, яка ситуація характеризує найяскравіше нове керівництво?
Два роки тому українська влада відмовилася впливати на обрання нового митрополита. (До прикладу, у Росії влада прямо впливала на обрання патріарха завжди) І ми отримали сьогоднішнього митрополита Онуфрія та керуючого справами, якого нав'язала Москва, митрополита Антонія.
І, підсумовуючи двохрічний період, я б хотіла пригадати випадок у травні минулого року, коли президент зачитував імена героїв АТО. Нагадаю, що тоді митрополит Онуфрій не підвівся з лавки, щоб продемонструвати шану.
Я досі переконана, що він не піднявся тоді, бо як будь-яка провінційна сільська людина, просто не зорієнтувався. Не виключаю, що він тоді просто сидів і молився. На мій погляд, це московські обер-прокурори вже за кілька годин накатали йому пояснення, що мовляв моє сидіння - це протест проти війни.
Який протест? Кому ви його виражаєте? Власному парламенту та президенту? Хіба вони розпочали цю війну? І це той випадок, коли сільська простота провінціала, для якого послух (Москві) вище за молитву є згубним для церкви.
А ще через день я побачила, як неподалік площі Слави, біля Свічки на мітингу 9 травня митрополит Антоній сідав у розкішний автомобіль Новінського у супроводі охорони Новінського.
Церква Блаженнішого Володимира зростала та розвивалася, церква Антонія та Онуфрія не здатна розвиватися, виділення більшості ділянок для храмів МП у столиці загальмовано, багато приватних пожертв припинено.
До мене від двох джерел доходили чутки про те, що навіть у столичній семінарії не вистачало коштів для харчування студентів й від парафіяльних священиків вимагали пожертв з панахидних столів.
Чому прості священики не отримують землю? Бо їхнє священоначаліє замість домовляти з органами влади, вести діалог з державою, обрало шлях конфлікту та міжнародних скарг.
А для чого розбудовувати церкву, якщо значно комфортніше сісти в розкішний автомобіль Новінського.


Церковні інтелектуали й активні віряни – за Помісну Церкву.
Підстави для оптимізму є. Я не хочу обманювати ані себе, ані читача у тому, що більшість вірян УПЦ МП за автокефалію. Це не так. Не думаю, що у боротьбі за автокефалію погоду робитиме більшість.
Бо більшість - переважно літні жінки, яка поки що не знає, як поводитися і орієнтується лише на своїх парафіяльних священиків. Віряни МП з усвідомленою громадянською позицію - меншість. Бо церковна традиція РПЦ проповідує абсолютний послух.
Лише інтелігентна меншість переступила крізь московські маніпуляції, відсахнулася від ідеї “триєдиного русміру, як запоруки спасіння людської цивілізації”.
Таких меншість. Але, ця активна меншість пише листи до патріарха Варфоломія з проханням врятувати Україну від “русского міра”, вона пише звернення до митрополії УПЦ МП з проханням про церковні розслідування попів-сепаратистів, меншість робить публічні звернення до всіх правоохоронних структур, коли чує сепаратистські проповіді.
Ця меншість діє спорадично і не завжди наполеглива. Але вона є. Крім того, клір УПЦ МП не може не бачити, що їх найінтелектуальніші представники є послідовними прихильниками автокефалії: Кирило Говорун, Андрій Дудченко, Георгій Коваленко, Петро Зуєв. Активні віряни, церковні інтелектуали й налаштовані на автокефалію священики — непогана закваска.
Важко точно спрогнозувати, як розвиватиметься церква. Але попри всі політичні інвестиції РПЦ, просте священство УПЦ МП не так легко переконати.
Воно часом значно розумніше за власного предстоятеля.
Принаймні, таке в мене складається враження у ході моєї приватної переписки із батюшками УПЦ МП.

Законопроект про церкву, яка керується з центру держави-агресора

До того ж, і державні чиновники чи не вперше за багато років спромоглися не нестандартні кроки.
Ну, наприклад, з’явився
Але сім статей законопроекту закладають дуже непогані стимули для майбутньої автокефалії та обмежують священство з сепаратистськими схильностями.
Зареєстровано ще один законопроект, який полегшує зміну юрисдикції. Спротив обом проектам відчутний, проте почекаємо до осені.
Ну й меценати цікаво проявляються. Наприклад, днями в інформпросторі з'явилася інформація, що народний депутат України Анатолій Матвієнко збудував храм УПЦ МП на купленій за власний кошт землі на Вінничині, але вирішив передати його на баланс Бершадській міськраді для використання на її розсуд.
Тобто, храм залишатиметься за громадою та настоятелем до тої пори, поки він буде лояльним державі та єдиній помісній церкві. Чим не варіант?
На початку матеріалу я сказала про шторм у нашому церковному морі. Я не знаю, коли воно заспокоїться.

Це, зрештою, підвладно лише Небесам. Але я вірю, що якщо ми будемо працювати так, ніби все залежить лише від нас, та молитися із розумінням, що все залежить лише від Бога, то в наших водах запанує і мир, і спокій, і чистота.

Немає коментарів:

Дописати коментар